Цей храм - пам’ятка архітектури російського дерев’яного зодчества кінця ХІХ ст. Споруда кругом акуратно обгорожена умілими майстрами, і на її подвір’я ми потрапляємо через ворота головного входу з двома боковими хвіртками, верх над якими увінчує своєрідним орнаментом арка і обабіч яких встановлені чотирьохгранні електричні ліхтарі.
    При вході зустрічає нас лагідним поглядом з храмової ікони Божа Мати, тримаючи з великою урочистістю омофор Своїми пречистими руками, розпростерши його, захищаючи від бід і нещасть село, храм отой святий і тих, що з вірою, побожністю та страхом Божим у нього входять. А люди таки ходять. З часів існування святині сюди ніколи не заростає стежка.
    Розпочалося будівництво храму навесні 1875р, а освятили у 1880 р. Свідками будівництва ще залишилися дерева-велетні, де у царстві зелені розлогих крон співають величальні оди птахи.
    Будували церкву парафіяни на свої кошти та при підтримці з державної казни 1500 крб. Примітка. «…Відмова міністерства внутрішніх справ від допомоги коштами у цей час моглаб призвести до шкідливого впливу на православ'я в західних губерніях з багаточисленим іновірним населенням…». (Смета 1875г. по устройству православних церквей в губерніях западного края). А «Пам'ятна книжка Волинської губернії» подає такий конфесійний склад нашого краю за 1887р:
Православних – 1652404
Розкольників – 5876
Католиків – 184203
Протестантів – 97000
Гуситів – 14919
Іудеїв – 305350
Караїмів – 102
Мусульманів -- 450
    Роботи проводились під наглядом російського пана майстра (так його шанобливо називали хотинці) Поповича. Попович -- власник Радивилова, дійсний статський радник (чин 4 класу), член братства імені Олександра Невського. Священиком на той час був Петро Васильович Моссаковський, а земля села перебувала в оренді у німців, на чолі яких був пруський підданий Едуард Бернардович Пієнтик, що жив у Берліні. Деревину для будівництва брали в хотинському лісі. У плані закладали церкву велику, але, порадившись, вкоротили, бо людей на той час у селі проживало не так уже й багато (за статистичними даними у 1872 році у Хотині нараховувалось 69 дворів і проживало 278 чоловіків і 260 жінок.)
    Де тепер центральна частина храму, то колись мав бути вівтар. Після вкорочення із вівтаря зробили центральну частину, а вівтар і притвор добудували менші. У плані церква з чотирма вікнами у наві має вигляд рівнокінцевого хреста, побудована на кам’яному фундаменті вівтарем на схід, горизонтально зашальована дошками. Знадвору і всередині помальована олійними фарбами, покрита цинковою бляхою з позолоченими хрестами на куполах. Висоти церква сягає 18 м, довжини з дзвіницею -18м і ширини--- 8,5 м. Всередині церква - тридільна, двоверха. Два куполи, що здіймаються над святинею, символізують гармонійне з’єднання Божого і людського єства в особі Сина Божого - Ісуса Христа. У Покровському храмі куполи збудовано над навою та притвором, над яким прилаштовано дзвіницю. На дзвіниці – три різновеликі дзвони. Найбільший дзвін важить 225 кг, середній (1888 року) -- 50 кг і найменший (1929 року) має вагу 25 кг. В 1915 році одинадцяти повітам Волині вищою владою було наказано «…у зв’язку з війною негайно вивезти поза межі Волині все найважливіше майно і дзвони ," -- читаємо це в довідці, підготовленій 1919 року комісією, створеною при міністерстві ісповідань Української держави з питань повернення церковно-археологічних цінностей в Україну. Евакуації підлягали і дзвони з нашої церкви. Отець Дмитро Лозов’юк, відправляючи дзвони на залізницю, власноруч зробив надпис всередині дзвонів чорною фарбою польською мовою. На підставі Ризького мирного договору 1921 року між РРФСР та Польщею дзвони було повернуто радянською владою і вони опинилися аж у Варшаві. У 1923 році о.Дмитро Лозов’юк особисто поїхав за ними у Варшаву, віднайшов їх за допомогою зроблених ним написів і привіз у Хотин. Поки їх не було, дзвонили біля церкви у залізничні рейки, що висіли між двома ясенами на перекладині. Один з повернутих дзвонів виявився розколеним, і довелося збирати мідні речі в селі, щоб перелити його. Це було зроблено в ливарні дзвонів братів Фельчинських у місті Калуші. Новий дзвін з відлитим на ньому написом «Сей двін перелито коштом парафіян Покровської церкви села Хотіна при священникові Дмитрові Лозов’юкові Р.Б. 1930» та з відлитим зображенням з однієї сторони Матері Божої, а з другої – святого Миколая, вийшов трохи більшим за попереднього і потрібно було прорізати більше віконце в притворі, щоб підняти його на дзвіницю. Після 8-річної відсутності дзвони знову зайняли своє попереднє місце. Малиновий передзвін цих побратимів і понині лунає над селом і служить для хотинців оберегом, вісником і джерелом почуття виховання прекрасного.